Tака згадка,десь 1987 рік...пiздно вночi ми йдемо по зимовому Львову: Чорновiл, Анатолiй Доценко i я. Така гарна зимова нiч, снiжок падае, тихо - тiльки нашi скрипучі кроки и чути...раптом якiсь нiби постатi промайнули за рогом будинку. Всi ми - злякано! - повернули голови в той бiк, але то були просто прохожi люди i до нас долетiли iх приглушенi голоси: Чорновiл, Чорновiл...(Вячеслав вже тодi був живою легендою).
Через хвилину мовчання Чорновiл сказав фразу, котру я запам'ятав на все життя:
- Мене зараз небезпечнiше вбити нiж залишити живим...

( але потiм часи помiнялися)